За матеріалами сайту http://www.orthodox.cn.ua

Матеріали, всі історичні документи не були б доступні для більшості людей, якби не кропітка робота людини, яка не будучи народженою в Кобижчі, зробила величезний вклад в дослідження історії села і нашої Церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Царство небесне Домбровському Віктору Денисовичу, який помер 26 липня 2012, не побачивши того жахіття, що сталося в Кобижчі. Домбровський Віктор Денисович створив сайт kobizhcha.org.ua, з якого ми беремо дані матеріали. Більш детально історія Церкви Успіння Пресвятої Богородиці представлена в однойменній книзі В. Д. Домбровського.

Ми, мешканці села Кобижчі, щиро вдячні Віктору Денисовичу за його видатну працю.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці Московського патріархату

Рецензент розділу «Церква Успіння Пресвятої Богородиці Московського патріархату» – о. Володимир Передерій.
Історичні матеріали були складені Домбровським В.Д. на основі спогадів

Церква знаходилася на узліссі, осторонь від села. Завдяки цьому вона, мабуть, й збереглася за радянської влади. Церква була дерев'яна і стояла на кам’яному фундаменті, зведена в класичному стилі монументальної дерев'яної архітектури України кінця 19-го - початку 20-го століть. Згідно з кліровою відомостю за 1903 рік вона була збудована ще в 1895 році замість старої, згорілої, яка знаходилась в іншому місці - на Савинцях. До неї було віднесено погост площею 0,5 га. від старої. Це кладовище не збереглося.

В «Енциклопедичному довіднику. Чернігівщина» вказано, що храм існував з 1875 року, Це дата, напевно, закладання першого каменю та молебна на місці майбутньої церкви. За церковною традицією так належить вказувати дату. Далі вірогідно було довга затримка з початком будівництвом аж до 1890 року.

Для нової церкви в 1874 р. було відведено 3 га. землі під забудову і погост (селітба), а також 36 га. ріллі для утримання церкви (ружна земля). Вочевидь, прибуток від цієї землі, який використовували на протязі 21 року до 1895 р., йшов на потреби будівництва.

Згідно розповіді однієї із найстаріших жительок села з Каштеляновки (1916 р.н.), яка посилалася на спогади матері, храм будували 5 років. Тобто з 1890 року. Роботи почали на Петра (12 липня). Теслярські роботи виконували 11 чоловік з Києва. Під час роботи вони проживали у заможного господаря Кузьменка, що мав подвір’я на вул. Земській. В них були креслення. Кобижчани по черзі годували цих робітників.

Чоловіки з кожного двору привозили на волах колоди з лісу і пиляли їх вручну на брус та дошки. Будували на гроші, які зібрали люди. Ліс був пожертвуваний поміщиком Неверовським, земля - Симоновським. Успенська церква була найбільшою та найкрасивішою серед інших кобижчанських церков.

У книзі Віктора Вечерського «Пам’ятки архітектури й містобудування лівобережної України» так описана архітектура церкви:

Розробкою проекту Успенської церкви керував Фессалоницький Андрій Дмитрович (1842 - ?р.), котрий протягом 1876 – 1890 рр. обіймав посаду чернігівського губернського архітектора. Досі зберігся ще один храм, який був збудований за тотожним проектом Андрія Дмитровича в с. Плоске Броварського району (1889 р.) Це теж девятизрубна, одно банна, із дзвіницею, дерев’яна церква.

Церкву Успіння Богородиці в с. Кобижча можна вважать одним із найліпших високопрофесійних зразків церковної архітектури, зорієнтованої на використання й розвиток українських національних традицій. Вона була включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»).

Площа зали для парафіян становила 280 кв. м. У храмі одночасно могли розташовуватись 600 – 700 чоловік.

Храмові дні: Успіння Богородиці - 28 серпня, свято чудоявлення Іржавської ікони Пресвятої Богородиці – 6 червня.

У 1903 р. парафія Успенської церкви простягалася на 2 км. Парафіянами були люди з 370 дворів, в кількості 3 тис. чоловік. Це були жителі з 231 козацьких дворів, 83 – військових, 54 селян – власників та ін.

Першим священиком і, вочевидь, організатором зведення храму був Полонський Микола Олексійович. Він був сином священика, народився в с. Припутни Березнянського повіту, закінчив Чернігівську духовну семінарію. Служив у інших церквах України, а в 1871 р. у віці 48 років був переведений в Кобижчу.

Ось як він був описаний у книжці небіжа «Спогади священика»: «був середнього росту, широкий у плечах, рудий». Микола Олексійович був «запальний, палким у спорі й справі, але по сутності доброю людиною,… жив відкрито й вважався великим хлібосолом».

Спершу він заснував на власні кошти церковнопарафіяльну школу і 4 роки сам викладав в ній усі предмети. Вона була розташована перед школою №2, трохи ліворуч, там, де зараз знаходяться ворота. Згодом «із допомогою парафіян влаштував шкільний дім». В цій справі прийняло участь земство, найняли вчителів і Полонський М.О. став викладати тільки закон Божий ще 17 років. Можна припустити, що це скорочення його шкільної роботи відбулося в зв’язку з тим, що вже нарізали землю і почалась підготовка до будівництва нового храму.

Полонський М.О. мав багато різних нагород і навіть орден, який отримав невдовзі після зведення храму. В зв’язку з нагородою орденом в 1902 р. йому було надано потомственне дворянство. Він мав у власності 50 га. землі.

Микола Олексійович мав дружину Ольгу Федорівну, чотирьох синів і дочку Марію.

У лютому 2011 року до Домбровського В. Д. звернулася електронною поштою прапраправнучка Полонського М.О. – Анастасія Олексійовна Полонська (1988 р.н.), котра займається пошуком інформації про свій рід. Вона разом із дідусем Борисом Олексійовичем та батьками мешкає у м. Волгограді (Росія). Завдяки їй нам вдалося поповнити наші відомості про долю дітей засновника Успенської церкви:

Треба ще згадати племінника - Матвія Тимофійовича Полонського (1860-1946 р.). Він був видатним пасторським та господарським діячем у Новій Басані. Люди й досі бережуть його пам'ять і показують побудовані завдяки його зусиллям дороги, майстерню, школу, лікарню, народний дім та ін. На превеликий жаль, була знесена церква Косьми та Даміана, в якій він був настоятелем. В останні роки життя 1943-45 Матвій розібрав власний будинок, щоб відбудувати церкву, яка була зруйнована. Але її зараз нема. У церкві знаходилася родова ікона Полонських – образ Божий Матері «Дегтярівська».

Матвій Полонський написав дуже цікаву книжку - «Спогади священика» (1940 р.), в якій описано життя парафіяльного духовенства Чернігівщини в кінці 19 – початку 20 сторіч.

Полонський М.О. був першим священиком в Успенській церкві. Далі, приблизно до 20-тих років відсутня інформація про батюшок. Наступними, за розповіддю Софії Михайлівни Київської (1921 р. народження), служили: отець Олександр до 1930 р. (Красногорський Олександр Степанович), отець Григорій до 1936 р. (Блошкін), отець Григорій з 1942 р., отець Ваніфатій, отець Олександр (Лапінський), отець Ростіслав, отець Василь (Совков).

З осені 1949 р. по 1993 р. Божу службу правив отець Георгій (Веселий Георгій Леонідович). Він помер 4 березня 1993р. і був похований на загальному кладовищі в Кобижчі.

З моменту освячення церква була закрита на період з 1937 по 1942 рік. У цей час вона використовувалась як зерновий склад.

Мешканці села Кобижчі розповідають: після закриття церкви був повністю знищений різьблений позолочений іконостас, розібрані людьми або знищені ікони, зник архів. Позолоту із уламків іконостасу змивали вандали спеціальним розчином і забирали. Хрести залишили на куполах.

В останні роки церква була пофарбована в білий колір, обводи - в синій. Навколо неї був розташован кленовий гай. З північної й східної сторін - парафіяльний цвинтар із забутими могилами з дерев’яними хрестами і без них, а також могилами 40-50-х років під металевими хрестами.

На погості є одна могила під гарним гранітним надгробком у вигляді дерева з підрубаними гілками. Під ним, поруч із віковою ялиною спочиває прах ієрея Полонського М. О. і його дружини Ольги Федорівни. Він народився 24 листопада (6 грудня за новим стилем) 1823 р., помер 4 березня (17 березня) 1906р. Могилу було розкопано й пограбовано. Памятник похилився в бік розкопу, з нього зрізано залізний хрест. В 2007 р. почалось впорядкування могили.

Зараз на цвинтарі більше не ховають, а до революції парафіян ховали тільки на кладовищах поблизу церков. На території знаходиться також занедбаний будинок священика, який у 1949 р отець Георгій перебудував для себе із сторожки. Він же посадив сад и викопав колодязь.

Церква мала два вівтарі: центральний – Успіння Пресвятої Богородиці та лівий, бічний - Святого апостола євангеліста Іоанна Богослова. Розпис стін і вітрил був виконаний олійними фарбами просто по брусу.

Центральний іконостас мав чотири іконних ряди. Нижній ряд, «місцевий», становив 7 ікон, включаючи основні: Спаситель, Богородиця, Успіння Богородиці, вхід у Єрусалим, Святий Феодосій Чернігівський. Другий ряд - «святковий» - 12 ікон, третій - «апостольський» - теж 12 ікон і четвертий - «збірний».

У центрі четвертого ряду виділялася гарна копія ікони Богородиці з дитиною, скопійована з запрестольного образу у Воладимирському соборі (м. Київ). Його в 1887 р написав талановитий художник Васнецов В.М. Прообразом дитяти слугував півторарічний син Михайло. З часом, у еміграції він служив священиком у православній церкві в Празі. Відзначався «всепрощенською» любов’ю до людей.

Ікони, встановлені в іконостасі, були виконані у різному стилі як на полотні так і на фанері. Вочевидь, основна частина з них була зібрана з різних ліквідованих храмів. Деякі написані талановитим художником-самоуком Мойсеєм Федорищенком. Він жив в Кобижчі й малював ікони для всього свого і довколишніх сіл.

На стінах бабинця настінний розпис мав такий вигляд: Права сторона - Преподобний Серафим Саровський, Преподобний Антоній і Преподобний Феодосій Печерські, Свята княгиня Ольга, Святий Князь Володимир. Ліва сторона: Святий Василь Великий, Святий Іоанн Златоуст, Святий Георгій Богослов, благословенні князі Борис і Гліб. У куполі написана Пресвята Трійця, на вітрилах – чотири Євангелісти й чотири діяння Спасителя.

Великий внесок у повоєнну реставрацію храму вніс отець Георгій. При ньому в 1956- 1957 роках була відремонтована будівля храму, виконаний деякий розпис стін, купола і вітрил, виготовлено новий іконостас, встановлено ті ікони, які вдалося повернути і написано нові. Дерев'яні конструкції іконостасу змонтував умілець Олексій Пластівець разом із своїми помічниками. Він жив на вул. Пісковій №14. Іконостас в лівому вівтарі був виготовлений майстрами з Харкова.

Реставрацію розпису стін та нові зображення були виконані приїжджим з Києва художником Леонідом Міщенко.

В одному домі зберігається картина, яку написав Л. Міщенко навесні 1957 року. На ній видно, що маківки на куполах були синіми з жовтими зірками, навісу над ґанком ще не було, перед церквою знаходився фруктовий сад, ялина біля могили Полонського М. О. була вдвічі нижчою.

У 1995 році церква була пограбована. Через зламані грати на другому вікні ліворуч було винесено церковне начиння й 19 ікон. Серед них була і копія чудотворної ікони Іржавської Богоматері. Грабіжники не були заарештовані, викрадене не повернуто. У 2006 р Іржавську ікону було відтворено і 26 березня установлено в храмі. Докладно про цю ікону ми розповімо у третьому розділі цієї роботи.

Починаючи з 2000 року, зусиллями священика отця Василія на гроші парафіян виконана заміна всієї покрівлі. У 2008 році закладено новій фруктовий сад на 70 дерев, 2010 року капітально перебудовано колишній будинок священика, який знаходиться на території церкви.

Під час реставрації у 2006-2007 р. блакитний фон іконостасу був змінений на вишневий, золотиста фольга на півколонах та багетах змінена на фарбу, зроблено нові різбляні царські врата. Реставровані усі розписи в плафонах, парусах, барабані та бабинці. На задній стіні написані чотири нових зображення: св. преп. Іов Ігумен Почаївський, преп. Лаврентий Чернігівський, преп. Агапіт Печерський, св. муч. Пантелеймон. Всі роботи виконав майстер із Прилук Анатолій Даниленко.

Коштом парафіян було відновлено багато старих пожухлих ікон: Віра, Надія, Любовь, друга ікона Іржавська Богородиця, Микола-угодник та інші. Цю роботу виконали монахині Флорівського монастиря у Києві.

17 квітня 2006 р., невдовзі після встановлення в кіот нової ікони Іржавської, отець Василій разом з парафіянином Василем Скалозубом замінювали скло на іконі Богородиці «Несподівана радість». Раптом вони побачили, що на склі віддрукувався образ Пречистої та дитяти. Скло зняли і з молитвою встановили в окрему раму поруч з іконою. 18 серпня того ж року у вівтарі встановлено велику ікону «Цар слави», яка була виконана художником з Чернігова.

В нас виникло бажання дізнатися ім'я мецената будівництва цієї церкви - того, хто пожертвував ружну (прибуткову) землю і селітбу (землю під забудову). До початку пошуку відомо було тільки те, що його прізвище Симоновський, він жив на околиці села, що мало назву Симонівка, був похований на цвинтарі біля церкви Успіння. Ця могила всім відома.

В зв’язку з тим, що історичні архіви Чернігівської єпархії знищені ще до війни, тобто до 1941 р., ми звернулись до Чернігівського обласного Державного архіву.

Нагальним питанням було: хто із Симоновських мав можливість нарізати землю? По списках землевласників, складеному в 1861р., з’ясувалось, що єдиним Симоновським, який володів в Кобижчі в той період землею, був штабс – капітан у відставці Іван Олексійович Симоновський. На той період він мав 260 га., тобто міг пожертвувати для церкви 40 га.

Відповідно до плану забудови церкви, який зберігається у Державному архіві, церковна ділянка межувала з східного боку с садибою Симоновських. І, головне, згідно з метричною книгою за 1900 р. Симоновського Івана Олексійовича відспівували в Успенській церкві і, відповідно, поховали поблизу храму. Поминальну службу вів Полонський Микола Олексійович. Отже, можемо стверджувати, що в могилі біля церкви поховано благодійника Успенської церкви Симоновського Івана Олексійовича.

Згідно з інформацією, отриманою з «Родословної книги Чернігівського дворянства» та «Козелецького Військового некрополя» про благодійника відомі такі факти:

Рід Симоновских іде від Кобижчанських старшин Київського полку. Батько Івана Олексійовича - Олексій Дмитрович був дворянином, з 1808 року проходив цивільну службу. В 1831 році в чині корнета служив у третьому дивізіоні козачого резервного полку. Потім знову продовжив цивільну службу на посаді засідателя Козелецького межового суду й був призначений в 1834 році в губернські секретарі. Це був досить низький (12-ий з 14-ти) клас цивільних чинів. Помер Олексій Дмитрович десь між 1852 та 1861 роками.

Його син - Іван Олексійович народився в 1822 році в м. Кобижча. Матір звали Дар’я Іванівна. Вона покінчила життя самогубством. Може це в якійсь мірі спонукало Симоновського в майбутньому на активну участь у спорудженні Успенського храму.

Іван Олексійович закінчив місцеве сільське училище і у віці 18 років почав службу в Коливанському єгерському полку. Служив добре і вже через рік був підвищений по службі до чину прапорщика. В 24 роки він одержав звання поручика. Пішов у відставку у чині штабс-капітана. Вислужений чин дозволяв надіслати прохання про присвоєння дворянського звання.

Після повернення додому через рік одержує Указ Правлячого Сенату з підтвердженням у дворянському званні по військовій службі й занесенні в родовідну книгу Чернігівської губернії. Дворянство створювало певну вагу в суспільстві йому і його родині. Матеріальних пільг однак не давало. Іван Олексійович зайнявся сільським господарством і лісництвом. Збудував власний дім окремо від батьків.

У «Малороссийском Гербовнике» наведений дворянський герб Симоновських - «Радван з доповненнями». Для нас він цікавий як єдина можливість уявити собі світогляд предків Івана Олексійовича.

Історія герба така. В 1785 році імператриця Катерина II видала Указ, за яким козацьким старшинам та їхнім нащадкам дозволялося вписуватися у дворянські родовідні книги. При цьому багато хто з них приймав з деякими змінами герби польської шляхти. Так зробили й Симоновські. Вони прийняли герб одного із древніх польських родів. У герб були внесені певні зміни: додана срібна зірка знизу і прийнято зелений колір щита замість червоного, як було в оригіналі. Зірка, мабуть, - Різдвяна, тобто – шестикутна.

Іван Олексійович походив з релігійної родини. Не випадково їхній рід у своєму гербі використав православну тематику: біла корогва, хрест, різдвяна зірка. Характерно, що в більшості інших гербів, в «Малоросийскому гербовнику», переважав войовничий відтінок. У них присутні луки, стріли, шаблі, булави й списи.

Потреба в церкві була гострою, тому що найближчі знаходилися в центрі села, тобто на відстані 4 - 5км. Зведені в 1887-99 роках «нові» церкви, побудовані на тих місцях, де раніше вже стояли «старі». Доступ до них із цього кінця села був утруднений через відсутність брукованих доріг.

Як ми уже казали, помер Іван Олексійович 8 березня (21 березня за новим стилем) 1900 року у віці 78 років, похований на цвинтарі біля церкви. Його дружина померла в 1891 році.

Згідно розповідям літніх людей у Симоновських було дві садиби – у батька і сина. Одна від другої знаходилася на відстані 0,5 км.

Перша садиба стояла на сучасній вул. Котовського за будинком №11. Настільки віддалена ділянка була обрана господарями через близькість до землі та лісу, якими вони володіли. Садиба знаходилась між дібровою й річкою Кобижчею. Перед нею проходила дорога на Носівку.

Садиба складалася з довгого, дерев'яного, одноповерхового будинку під залізною покрівлею і надвірними будівлями. Будинок був зведений на відстані приблизно 30 м. від дороги на пагорбі. Від нього залишився на землі слід. Перед будинком розташовувалось велике стійло (корів на п'ять) і праворуч, убік болота, - фруктовий сад. Від дороги подвір'я було відгороджено штахетником. За будинком була велика «копанка» або затока. У садибі жили люди приблизно до 1920 року. Потім садиба спорожніла, будівлі були розібрані. Залишилися тільки під великим кущем бузку сліди від льоху.

Друга садиба, яка належала сину, розташовувалася поруч із храмом. Дім був збудований на схід від церкви на відстані 250 м. по вул. Земській № 35. Маєток був на березі ставка. В той час, про який йде мова, між ним та берегом ще не було хат. Ставок існував приблизно до 1995 р. Потім рибалки пробили греблю, воду з річки відвели на цукровий завод і ставок пропав.

В повоєнні часи на подвір’ї було два будинки: великий (150 – 180 кв. м.), повернутий фасадом до Земської, та менший, який стояв боком до вулиці. Його збудували пізніше і до Симоновського він відношення не мав.

Великий дім був дерев’яний, обкладений цеглою, під бляхою, на високому кам’яному фундаменті. В ньому в останні роки 19-го сторіччя мешкав Іван Олексійович із дружиною. Дітей в них не було. Мабуть після смерті дружини (1891 р.), чи раніше, він продав дім і частину ділянки Полонському М. О., а сам перейшов в батьківський маєток, де ще жив хтось із родичів. Вочевидь, спільна робота по відбудові храму сприяла дружбі двох близьких за віком добродійників.

В пам’яті людей садиба залишалась як «Машина» школа. Полонський М. О. згодом, як сказано в одній із клірових відомостей, написаній його рукою, «при содействии прихожан устроил училищный дом». В домі зробили два входи по торцях, вигородили два класи на 40 учнів кожен. В меншому будинку знаходився гуртожиток, містилась бібліотека, жив хтось з вчителів.

Засновницею школи разом з батьком і першою вчителькою були Марія Миколаївна Полонська. Це була одинока жінка, 1860 р. народження. Три брати на той час вже роз’їхались по всій імперії, молодший жив окремо. «Машина» школа працювала аж до 1956 року. В ній у дві зміни навчались чотири початкових класи семирічки. Ще три старших класи вчилися в будівлі, що розташовувалася перед сучасною школою №2. і в Хоминїй школі (бувший дім Неверовського). Після її введення обидві будови «Машиної» школи було розібрано та конструкції були використано для спорудження їдальні і гуртожитку, які містяться за кам’яною школою.

Зараз місце садиби Симоновського І.О. та «Машиной» школи відмічено двома невеличкими пагорбами, що заросли бузком. У 2007 р. почалась забудова ділянок поруч.

Могила Симоновського, за свідченнями багатьох жителів села, розташовувалася ліворуч від церкви на відстані приблизно 10 м. На ній стоїть гнутий металевий хрест, на якому до 2007 р. ніякого напису не було. Старий надгробок зник. Фундамент від нього зберігся. Існуючий хрест в 1965 р. встановив пономар Шульга Віталій Григорович. Хрест, за його свідченнями, було під час ремонту знято з Успенської церкви. Під час падіння він трохи зігнувся. Пономар закопав хрест разом з частиною купола. Він же насипав пагорбок.

14 жовтня 2007 р. отець Василій Гавій відкрив на хресті нову табличку з написом «Симоновський Іван Олексіїович. 1822 р. - 21 березня 1900 р. Благодійник церкви Успіння Пресвятої Богородиці». Таким чином, через багато десятиріч було названо й вшановано ім'я одного із широкосердних наших предків, які збудували храм. Знаменно, що на могилі благодійника стоїть хрест з церкви, на споруду й утримання якої, він пожертвував велику частину свого достатку.

Відомо, що деревину для новобудови надав Неверовський. Згідно з військовим некрополем і родовідом в Кобижчі до 1857 р. жив і був похований підполковник дворянин Неверовський Федір Степанович. Він був двічі одружений. Друга дружина - Марія Павлівна – була дочкою відомого українського письменника і педагога – просвітителя П.П. Бєлицького-Носенка, старший брат був одружений з спадкоємицею Минича – самого заможного поміщика в селі. У Федора Степановича було п’ятеро дітей: Михайло, Георгій, Василь, Олександр і дочка Софія.

Батько мав у власності крім великої кількості орної землі (610 га) ще і 40 га. лісу. Це урочище «Неверовщина», як йти з Наумовки на лісництво, неподалік від Носовського шляху. З цього місця і був взятий ліс на церкву.

Документів щодо того, кому і що залишав він у спадщину в архівах не збереглося. Відомо тільки, що земля була поділена між спадкоємцями. Згідно із звичаєм, вочевидь, маєток отримав старший син Михайло Федорович (1837 р. народження), і таким чином, залишався жити ближче за всіх до майбутнього храму. Імовірно, саме він і пожертвував деревину на спорудження храму. Може бути також, що на то було спільне рішення матері та дітей.

Неверовські мали маєток за адресою вул. Земськая №5, в тім місці, де зараз ростуть дерева, поруч з магазином. Великий, одноповерховий, обкладений цеглою будинок стояв з правого краю посадок боком до вулиці. За ним до ставка ріс фруктовий сад.

Деякий час на початку 20-го століття дім належав родині професора медицини Київського університету Алферьєву С. П., який виховував племінника Лєскова Н.С. З часом Лєсков став відомим російським письменником. Напевно він бував і в Кобижчі.

В 1914 р. садибу Неверовських купив багатий господар Хома Піскарський і жив в ній до розкуркулювання та виселення. Потім в домі зробили три входи і розміщувались в різні часи шкільні класи, суд, жив отець Олександр, мешкали вчительки, було правління колгоспу. В останні роки свого існування садиба використовувалась як колгоспний господарський двір.

Під час звільнення села від окупантів німці 18-19 вересня 1943 р. сильно бомбардували село. Від авіаційного нальоту загинуло та отримало поранення багато людей, була зруйнована велика кількість домів по Каштелянівці. Постраждала школа на розі Каштелянівки та Земської, яку збудував на свої кошти Полонський М. О. Її потім відремонтували.

Від бомби згорів дім Неверовських і був розібраний на цеглу. Зараз на місці маєтку невпорядкований, дуже засмічений парк, який був висаджений років тридцять тому, а після цього - покинутий. Де поховані благодійники Неверовські - невідомо.

Далі на основі спогадів парафіян розповімо трохи про життя парафії в довоєнні та повоєнні роки.

Люди пригадують, що в період колективізації, коли активно ліквідували церкви, у храмі відправляв Божу службу ієромонах, ім'я якого, на жаль, забуто. Уповноважений з питань релігії, з метою закриття Успенської церкви, вимагав від нього здати антимінс, без якого неможливо служити літургію. Батюшка відмовився, був заарештований і ув’язнений. Старий пономар Стецький С. Я. відвідував ієромонаха у в’язниці. Про це він у 1965 р. розповідав отцю Віталію, коли той був ще хлопчиком.

У перші повоєнні роки склалася ситуація, коли Успенська церква була єдиною не тільки на село, але і для декількох сусідніх сіл. Тож на недільну службу з’їжджалися й сходилися люди не тільки з Кобижчі, а з Браниці, Бобровиць, Горбачів, Козар, Іржавця (Носовського), Осокорівки, Наумівки та ін. На Великдень, Різдво, обидва храмові на майданчику біля воріт все було заставлено возами, в огорожі юрмилися, сиділи люди.

З обох боків стежки, що вела до храму, велася жвава торгівля солодощами, частіше – півниками на паличках зробленими своїми руками. Сиділо багато жебраків у домотканому одязі. Багато жінок приходило в церкву у національному вбранні і в яскравих хустках. До речі, у таке вбрання тільки із стрічками на вінку, часто-густо були вдягнені і наречені під час вінчання.

В 1962 р. в купол храму влучила кулькова блискавка, але церква не зайнялась. Одного разу, на Великдень, діти бавились свічками і підпалили дзвіницю. Парафіяни загасили полум’я. Господь двічі врятував храм від пожежі.

В дореволюційні часи деякі люди зберігали свої заощадження, чи гроші за продаж хати, землі у церкві. Вона охоронялась та мала надійні засуви. Одначе, одного разу в 1905 р. злодій, коли порожній храм сторож на якусь мить залишив без нагляду, заскочив туди й поцупив касу. Козаки на конях довго шукали його, але знайти так і не вдалося.

У спогадах людей збереглися факти утиску церкви з боку радянської влади в повоєнні роки. Наприклад, під час збирання врожаю недільна служба повинна була закінчуватися до 6-ої години ранку, тобто відправлятися вночі. Найчастіше дітей хрестили вдома, навіть вночі. Але все одно хрестили всі, навіть комуністи. В метричну книгу про це не записували, щоб не наразити на небезпеку батьків. Могли вигнати з роботи чи то з партії. Заборонено було відспівувати й супроводжувати небіжчика на кладовище, можна було проводити обряд тільки вдома. На церкву накладали усілякі побори. Вони складали до 90%. Вимагали гроші на різні заходи, наприклад, на спорудження монумента Леніну. Спершу сільський базар діяв у п’ятницю чи понеділок. Потім навмисно, щоб люди не могли сходить у церкву, зробили його у неділю. Гоніння з особливою силою були у 1960-65 рр., під час чергової «компанії», яку організував Хрущов проти церкви. В ці роки на Україні було закрита половина з діючих православних громад.

«Уповноважений» спілкувався із священиком зверхньо й зневажливо. За свідченнями доньки отця Георгія у нього від таких розмов на нервовому гранті навіть пропав голос, але він продовжував служити пошепки. Люди це розуміли й вибачали.

До свята Іржавської сплітали велику гірлянду з живих квітів й прикрашали ікону. Квіти зносили з усіх боків. Ікону на спеціальних ношах декілька священиків хресним ходом тричі обносили навкруг церкви. Дзвонили дзвони. Люди низько вклонялися, щоб пройти під святинею. Казали, щоб не боліла голова. Після служби мешканці Кобижчі разом з приїжджими накривали рядном й скатертинами траву або столи і обідали. Спочатку трапезували священики і дехто з парафіян, потім усі, хто хотів. Обов’язково частували жебраків, нужденних і калік. В повоєнні роки їх було дуже багато: велика кількість чоловіків загинула чи отримала каліцтво, пенсій для селян не сплачували, у багатьох хати були розбомблені чи спалені.

На Різдво збиралось так багато людей, що в церкві ледь розміщувались. Від подиху й свічок капало зі стелі. Співали зазвичай два хори: свій на кліросі та другий, з Браниці, навпроти. Особливо емоційне враження викликало виконання чоловічим тріо «розбійників».

Дочка отця Георгія згадує: «З дитинства я чула у сім’ї розмови про те, що після вечірньої служби, коли зачинялась церква на замок, якщо підійти впритул до неї, можна почути іноді спів хору, дуже тихий, як відлуння. А в деяких вікнах було видно відблиск запалених лампад. Це бачили та чули багато хто, а серед них і я. Спочатку ходили перевіряти, чи не залишився хто – небудь, але нікого не знаходили. Потім звикли. Колись хтось із священиків залишився у нас на ночівлю. Прогулюючись ввечері біля храму, він почув спів. Спитав у батька: «Хіба хтось у церкві залишився? Чому співає хор?» Батько відповів: «Там нікого немає, але ми це часто чуємо й звикли, так що не хвилюйтесь. Хор пішов, церква зачинена». З часом отець Василій Гавій розмовляв з цим священиком і той підтвердив це диво.

Влітку 1980 р. двоє приїжджих крадіїв вночі перепиляли замок на дверях храму й вкрали напрестольну Біблію, чашу, лжицю та хрест. Злодії з церковним начинням у валізі поїхали у Москву. Там на вокзалі залишили багаж в автоматичній камері зберігання. Наступного дня один з них вирішив взяти їх собі. Він прийшов на вокзал і, оскільки не знав коду ,то звернувся до комірника з проханням відчинити камеру. При цьому на запитання, що в ній, він описав вигляд валізи. На друге - що в валізі, відповів – білизна, одяг. Відкрили, а там – срібне церковне начиння. Оскільки отець Георгій своєчасно повідомив міліцію, то зразу сповістили Бобровицю про знахідку і все повернули до храму. Крадіїв засудили.

За церковний хор люди згадують наступне. Орієнтовно з 1932 по 1955 рік регентом був Кононенко Андрій Данилович. Він мав духовну освіту, але не був рукоположений у сан священика, бо в нього померла дружина. Хор, що складався не менш ніж з п’ятнадцяті чоловік, здебільшого молодих, знав нотну грамоту. Андрій Данилович користувався диригентською паличкою й камертоном.

Потім керувала хором колишня оперна співачка Бабич Тетяна Григорівна. Вона оселилась в Кобижчі після загибелі чоловіка на війні. Мала дуже сильний і чаруючий голос. Наступною регентшею була Пластовець Катерина Фотіївна. Після неї, і невдовзі після смерті отця Георгія, диригувала його удова Ніна Іванівна Веселая. Вона була дуже доброю співачкою й регентшею, але сім’я мешкала в Ніжині, а приїздить треба було і на репетиції й на службу часто, і вона скоро відмовилась від керування хором.

На жаль, зараз уже неможливо встановити імена людей, що пожертвували значні або скромні грошові суми на зведення храму. Але можна впевнено сказати, що це були предки майже всіх селян, які живуть або жили поблизу від Успенської церкви. На щастя, ця традиція збереглася й у їхніх нащадків. Багато хто з них й дотепер робилипосильні внески на облаштування загального духовного вогнища, або допомали посильною працею. Це вселяє надію на відродження тих часів, коли християнське милосердя й добродійність були нормою поведінки.

Іржавська ікона Пресвятої Богородиці

Святкування: 24 травня (6 червня)

Назву «Іржавська» («Іржавецька», «Ржавецька», «Ржавська») ікона одержала від села Іржавець (або Ржавиця в допетровські часи) Ічнянського району Чернігівської області (раніше - Прилуцького повіту Полтавської губернії). Воно розташоване на відстані 18км. від ст. Ічня і в 80 км. на схід від Кобижчі. У Чернігівській області, поруч із селом Казари знаходиться ще одне село з такою ж назвою, але до назви чудотворної ікони воно відношення не має, хоча в нашій історії і згадується.

Історію цієї ікони ми викладаємо в основному за матеріалами досліджень мистецтвознавця Валентини Володимирівни Кузик, які були надруковані у журналі «Вітчизна» за 1999 р. №1-2 і газеті «Слово просвіти» за 9 листопада 2006 р.

Святість образа Богоматері завжди була найбільш шанованою в усьому християнському світі. Особливо ж багатою святими іконами була українська земля. До того ж, Покрова здавна вважалася захисницею Запорізького козацтва і всієї Гетьманщини. До таких уславлених чудотворних образів належала й ікона, яка була названа Іржавською.

За хроніками, ікона була написана в 1572 р. на території південної України, тобто, десь через 10 років після трагічної загибелі Байди - Дмитра Вишневецького - легендарного засновника Запорізької Січі. Ікона мала сумний пророчий дар: вона передчувала поразку та біду, і в знак цього її світлий лик зрошували сльози.

Образ Пречистої перебував на Січі у викопаній церкві св. Покрова. Перед походами козаки зверталися до неї з молитвою і вірили в її віщування. За переказами плакала Матір Божа і перед Полтавською битвою.

У лютому 1709 р. кошовий отаман Гордієнко Кость за домовленістю з лівобережним гетьманом Іваном Мазепою привів 8-ми тисячне військо під Полтаву і уклав угоду про військовий союз із шведським королем Карлом XII. Ікона була при козацькому війську.

У битві, що відбулася 27 червня 1709 р., війська російського імператора Петра I нанесли поразку шведам, і загони Івана Мазепи відступили в молдавське місто Бендери. Місто тоді перебувало у володіннях Туреччини. Запорізька Січ незабаром була ліквідована і в 1711 році в пониззі Дніпра, підвладному у той час кримському ханові, козаки побудували Олешківську Січ. У ній вони зазнавали жорстоких утисків з боку кримського хана. Їм заборонили, зокрема, побудувати церкву, і ікона Богоматері була встановлена в наметі. Молилися таємно. Чудотворна ікона плакала від жалю за долю України. Таке чудо згадується в поемах Тараса Григоровича Шевченко «Іржавець» і «Великий льох».

Історія появи поеми «Іржавець» наступна. Навесні 1843 р. у селі зупинявся Т.Г. Шевченко. Тут він побачив легендарну чудотворну ікону. На підставі народних переказів та історічних даних поет в 1847 р. на засланні написав цю поему.

В ній він спочатку сумує з приводу того, що шведи програли битву, ще й з приводу незгоди між деякими полковниками й прибічниками гетьмана Івана Мазепи. Козаки вимушені були бігти в Крим. Поет каже, якби це не відбулось, то

Далі Шевченко тужить:

Мій край прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив?..
...сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?

Потім поет розповідає про знущання з українського народу за Петра I. А запорожці чули про це в далекому Криму та мовчали,

Із Олешківської Січі п'ятеро козаків родом з містечка Іржавець (Іван Доценко, Данило Поливьяний, Ярема Голик, Іван Чистий і Федір Фастовець) у 1716 р. таємно привезли її в містечко Іржавець. Воно розташоване недалеко від Батурина, бувшого до того резиденцією гетьмана Івана Мазепи. Свій дар козаки віддали священикові Якову Кушкевичу. Не виникає сумніву, що, все це відбулося за згодою Київської метрополії.

Іржавець був обраний тому, що знаходився у місцевості, де державцями були Стороженки - нащадки Прилуцького полковника Івана Стороженка і дочки Богдана Хмельницького - Марії (бл. 1630 - бл. 1719 р.). Вочевидь, у цій операції брали участь і її онуки - сотник Ічнянський Григорій та сотник Іваницький Іван Стороженко. Не могли ж козаки везти святиню навмання, у місцевість, де їй не була гарантована належна охорона.

Одержавши ікону, священик побачив, що вона стара, зображення в багатьох місцях не зовсім ясне. Її відвезли в Густинський монастир на реставрацію. Роботу виконував іконописець ієродиякон Венедикт. Коли вона була завершена, в останню ніч перед відправленням відбулося чудо: сяйво заповнило всю келію, від ікони лилися ніби сонячні промені, а сам лик став ще прекраснішим. Наступного дня іконописець відвіз ікону в Іржавець і там 24 травня (6 червня за новим стилем) 1716 р. її поставили в дерев'яну, стару церкву, криту соломою. Цього ж дня відбулося інше чудо: з очей Богородиці почали литися сльози. Це тривало три дні.

Звістка миттю облетіла околиці і віруючі зібралися біля святині. На четвертий день сльози стихли. Тільки із правого ока лився тоненький струмок. Слід від нього залишився на лику Пресвятої.

Спеціально призначена комісія визнала чудотворну силу ікони. Було ухвалене рішення звести новий храм. Свято - Троицький храм заклали в 1716 р., а закінчили в 1723 р. Кам'яна церква була зведена стараннями згаданих Григорія й Івана Стороженків. 9 травня (22 травня по новому стилю) урочисто внесли ікону в храм і поставили з лівого боку іконостаса. Починаючи з 18 - го сторіччя, п'ять поколінь предків видатного українського композитора Л.М. Ревуцького служили священиками в цьому храмі.

Ікона мала розміри 1м. 25см. на 71см. Образ Богородиці був вишукано гарним: м'яке жіноче - українське обличчя, зосереджений і зажурений погляд малого дитяти (вже не немовляти) з Євангелієм у руці, навколо - коштовний бароковий оклад зі срібла з позолотою (згадаємо сонячні промені, які освітили лик у келії Густинського монастиря), разки перлів та дорогоцінне каміння. Вочевидь, цей оклад було зроблено у 19 - тім сторіччі, тому що із самого початку образ був без прикрас. Потім на пожертви вдячних за зцілення парафіян була виготовлена срібна з позолотою риза.

В 1800 р. року грабіжники - фальшивомонетники обікрали храм, забрали всі дорогоцінні речі і, насамперед, оклади книг та ікон. З Богородиці зірвали ризу і скоїли акт святотатства: на шиї залишилася ножова рана (її можна роздивитися на чорно-білому фото). Злочинців невдовзі спіймали та судили. Була зроблена нова, напрочуд гарна, риза з більшою ювілейною майстерністю. На неї пішло півпуда срібла.

Більше двох сторіч 24 травня (6 червня) було храмове свято в Іржавці на згадку про день чудоявлення ікони в 1716р. Цей день знаменувався паломництвом парафіян не тільки із ближніх околиць, але й з усією України. Багатьох вона зцілила, особливо допомагала душевнохворим, паралізованим і безплідним. Зі спогадів М. Ревуцького: «Вже за тиждень до того дня можна було бачити юрби прочан, які йшли з усіх боків, а в саме свято їх буває так багато, що порівняно невеликий храм Ржавський не вміщає в себе й десяту частину їх». Був серед них і геній нашого народу - Тарас Григорович Шевченко.

Навесні 1843р. у селі зупинявся Т. Г. Шевченко. Тут він побачив легендарну чудотворну ікону. На підставі народних переказів та історичних даних поет в 1847р. на засланні написав поему «Іржавець». Про чудотворну ікону Богородиці Тарас Григорович згадує також у поемі «Великий льох». У першій розповідається про події, що відбулися після Полтавської битви, та долю ікони у зв'язку з ними, у другій - про те, як плакала вона під час загибелі Павла Полуботька. Нагадаємо, що в 1724 р. гетьман був убитий у Петропавлівський фортеці.

По Україні розійшлося багато невеликих копій для домашнього вжитку. В 1920р. філолог з Київського університету С. И. Маслов зробив єдину наявну у нас фотографію ікони. Вона зберігається в Інституті літератури в Києві (фонд 1, справа 801). Фотографія невелика 9х12см. та дуже пожовкла. Покращена цифрова копія з цієї дуже нечіткої фотографії використовувалась під час відтворення нашої ікони.

Подальша доля шанованої протягом сторіч ікони була трагічна. Те, що не змогла знищити петровська влада, знищила сталінська. В 1932р. комсомольці, члени сільського осередку «Безбожник», почали масово палити ікони. Найбільш затята активістка на очах у скам'янілих односільчан кинула в полум'я образ Пречистої. Тоді ж був закритий Свято-Троїцький храм. Цегла після війни була використана на будівництво Іваницького райкому компартії. В 1999р. в Іржавці відродилася і почала діяти Свято-Троїцька церква. Поки вона розміщується в приміщенні колишньої їдальні.

У церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Кобижчі з післявоєнного часу знаходився один зі списків із чудотворної ікони.

За спогадами людей її принесли у перші повоєнні роки із села Іржавець, що біля Казар. Всю дорогу довжиною 20 км. її несли на руках. Кажуть, що ікона була врятована із згорілої церкви Успіння Богородиці. Це відбулося влітку, люди чекали прибуття святині і, кидаючи роботу на городах, бігли на Носовський шлях стрічати. Там був весь клір й церковний хор. Потім через центр Іржавську хресним ходом принесли й встановили в храмі. Ікона розміром 54х76 см. була прикрашена дорогим і мистецьки виконаним окладом. В кіот, зроблений Л. Міщенком і А. Пластівцем, її встановили орієнтовно у 1957 р.

Зупинимось трохи на історії інших Ржавських ікон, які містяться в храмі.

Нагадаємо, що з діючих до революції в Кобижчі чотирьох церков одна - Різдва Христова, яка була розташована на території школи №1, знесена в 20-30-х роках минулого сторіччя. Друга - Троїцька згоріла під час бомбардування в 1943р. Після війни 1941-45 р. правили Божу службу тільки у двох церквах: Успіння Пресвятої Богородиці і Покрова Пресвятої Богородиці. Службу в них відновили в період окупації України німцями в 1942р. Десь у 1950 - 51 році сумна доля спіткала Покровську - вона була перебудована на клуб.

При закритті церков церковне начиння й ікони, особливо більші за розміром, які збереглися, потрапляли, зрештою, в Успенську. В ній зберігався, наприклад, іконостас Троїцької церкви. Про таку практику свідчать також багато однакових ікон на стінах храму. Серед інших, крім тієї, що була в кіоті, збереглися ще три Іржавських (Ржавських) ікони церковного зразку й корогва. По їхній кількості можна зробити висновок, що в кожній із чотирьох згаданих церков була у свій час ікона Іржавської Пресвятої Богородиці.

Іржавська Богородиця глибоко шанувалася. За спогадами старих кобижчан, їхні батьки масово ходили за 80-90км. в Іржавець уклонитися Чудотворній іконі. Природньо, люди хотіли мати й у своїх приходах її образ. До речі, необхідно відзначити, що на всіх цих списках, також як і на домашніх образах, Богородиця зображена зі слізьми на очах. Цього не було на оригіналі і на перших списках, наприклад, на Ічнянському списку і на списку 1784 р., що перебуває в Київській Покровській церкві.

З достатнім ступенем імовірності можна припустити, що із чотирьох ікон найдорожча по оформленню і найбільш шанованою повинна була бути в Покровській церкві. Підстави наступні: Кобижча була козачим селом, а Іржавська була козачою покровителькою і на Запорізькій січі перебувала саме в церкві Покрова Пресвятої Богородиці.

Те, що вона прийшла не з давно розореної парафії підтверджується фактом, що ікона на початку 50-тых років прийшла в Успенську церкву зі своїм акафістом і, головне, своїм збереженим святом явлення. У такий спосіб вона могла надійти найвірогідніше з недавно закритої церкви.

Нам здається, що священик тільки тому зміг ініціювати свято чудо явлення ікони, яка два з половиною сторіччя після Полтавської битви замовчувалася, й одержати на нього благословення ієрархів, що в селі воно було не новим. Воно було вже узаконеним раніш. Інакше в той час було б неможливо. Це дає відповіді на питання, чому село радісно зустричало не якусь ікону, принесену з іншого села, а Іржавську Божу Матір.

Ікона і в церкві Успіння глибоко шанувалася віруючими. Це, до речі, підтверджує той факт, що перед нею висіли аж три лампади. Але одної ночі в 1995 р. грабіжники зламали ґрати на другому вікні ліворуч від входу і її викрали. В кіоті був встановлений список із списку, що істотно відрізнявся від оригіналу написаного в 1572 р.

Улітку 2005р. за пропозицією отця Василя парафіяни Успенської церкви вирішила відновити чудотворний образ. Парафіяни зібрали необхідні гроші і у серпні звернулися у Свято-Успенську Печерську Лавру із проханням написати ікону.

Під час великого посту святий образ написав художник - самоук Михайло родом з Тернопільщини. Ікона виконана на рельєфній дошці із золотим сяйвом. По кутках нанесено візерунки червоною, блакитною та білою емаллю. Лик Божої Матері орошений сльозами.

За розповіддю художника, він довго думав, чи писати сльози на очах Богородиці. На фотографії, з якої він писав, іх не було. Був видний тільки слід. І раптом рука мимоволі торкнулася пензлем лику й сльоза, неначе жива, стекла по щоці Богородиці. Мимоволі написані сльози на новій іконі дивовижним чином повторили сльози на всіх останніх списках Іржавської. Ікона була освячена в Печерській Лаврі й 26 березня 2006р. установлена в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Кобижчі. Навдовзі, на людські пожертви почалась реставрація іконостасу, розписів стін, богатьох ікон, і з допомогою Іржавської за один рік вдало закінчена. А 6 червня 2006р. при зібранні великої кількості людей було відсвятковане 290-річчя із дня, явлення козацької святині.

У 2006-2007 роках на святкування чудоявлення 6 червня почали приїзджати козаки з Києва, хор з Браниці, священики й віруючі з інших населених пунктів. Відправлялась урочиста літургія, читався акафіст. Ікона на ношах виносилась з церкви і відбувався хресний хід. Люди, схилившись, проходили під чудотворною Іржавською.

Свято закінчувалось, за старою традіцією, трапезою для всіх, хто бажає.

Укладач - Домбровський Віктор Денисович.